Баскетбольний Зал слави: Кармело Ентоні належить грі більше, ніж будь-якій франшизі
Гравець без клубних меж
Добре, що в Баскетбольному Залі слави Нейсміта не треба, як у бейсболі, вибирати кепку з логотипом команди. Адже Кармело Ентоні складно прив’язати до одного клубу.
Назвати його просто одним із найкращих скорерів усіх часів — замало. Він відзначався для свого зросту чудовим контролем м’яча, м’яким кидком із будь-якої дистанції та силою, яка дозволяла проходити навіть більших суперників.
Коли уявляєш його фірмові рухи — джеб-степи, повороти, силові контакти, то важко пригадати конкретну майку. Хіба що кольори Сіракуз (нині Університет Сіракуз), де йому вистачило одного студентського року, щоб виграти національний титул і стати зіркою драфту НБА-2003.
Насправді Ентоні належить самій грі, а не клубу. Він грав у перехідну епоху — ще до повної домінації «спейсінгу» та швидких атак, коли головною була індивідуальна майстерність.
Нікс і суперкоманди
У 2011 році він перейшов у Нью-Йорк Нікс після семи сезонів у Денвері. У час, коли зірки уникали Нікс у вільному агентстві, він сам хотів сцени та яскравих вогнів Madison Square Garden. Народжений у Брукліні, вихований у Балтиморі — він наче повернувся додому.
Проте це була епоха суперкоманд. Леброн Джеймс, Двейн Вейд і Кріс Бош створили альянс у Маямі, і на цьому фоні Ентоні завжди залишався трішки осторонь. Його Нікс максимум доходили до другого раунду (2013), коли він став найрезультативнішим у лізі й навіть відібрав у Леброна один голос MVP, позбавивши його шансів на одностайне голосування.
Попри це, Ентоні так і не отримав повного визнання за тягар, який він ніс у Нью-Йорку. Його номер досі не під дахом Madison Square Garden, адже у клубі зберігають високі стандарти щодо вивішування номерів: лише вісім гравців і один тренер отримали таку честь за останні 50 років.
Денвер і згаяний шанс у Детройті
У Денвері він підняв слабку команду на новий рівень, але на ньому закріпився ярлик «егоїстичного скорера». Найбільший шанс мав у 2009 році, коли після обміну Аллена Айверсона на Чонсі Біллапса команда вийшла у фінал конференції, проте далі не просунулась. Але йому часто закидали, що він не був як Леброн чи Вейд — гравці, які сяяли у фіналах у червні.
Можливо, вирішальним моментом стала помилка Детройта на драфті‑2003. Там обрали Дарко Мілічича замість Ентоні. Якби він потрапив у чемпіонський склад із Біллапсом, Гамільтоном, Прінсом і Беном Воллесом, його кар’єра могла б скластися зовсім інакше. Чонсі Біллапс навіть вважав, що Мело зміг би вписатися до жорсткої системи Ларрі Брауна, а можливо, клуб і далі підписав би Рашида Воллеса для завершення чемпіонської картини.
Олімпійський Мело
Найкраще він розкрився у збірній США. Олімпійський Мело став рекордсменом за очками (доки його не перевершив Кевін Дюрант) і тричі виборював золото (2008, 2012, 2016). У цих турнірах він грав легко, результативно й без того тиску, який відчував у НБА.
Справжній «hooper» (тобто природжений баскетболіст)
Ентоні визначають як «чистого скорера». В епоху ізоляційної атаки він умів робити найважливіше — здобувати очки. Його колеги поважали його за майстерність і менталітет. Його ставили в один ряд із Бернардом Кінгом, Едріаном Дентлі, Марком Агвайром, Полом Пірсом та іншими, з якими завжди було важко грати через їхню силу та впертість.
Він не вигравав титул і його номер не вивішений у жодній арені. Але, можливо, саме так і треба: він належить історії та грі загалом, а не окремій франшизі.
Бо Кармело Ентоні завжди міг зробити головне — принести очки.
3 КОМЕНТАРІ